– Ви не мали права брати наших дітей на такий захід без дозволу!

Нещодавно наше невеличке місто сколихнула страшна трагічна новина – на фронті під час виконання бойового завдання загинув мій учень Владислав Іванчук. Він був прекрасною людиною, старанним учнем і просто добрим хлопцем. Завжди пропонував допомогу. То квіти полити, то важку сумку з зошитами понести додому. Повірте, таких дітей зараз дуже мало. 

Влад вирішив піти на службу ще у 2018 році. Мене це рішення не здивувало, адже він завжди мав загострене відчуття справедливості, вірив у світле майбутнє нашої країни. Залишив свою самотню матір. Згодом Вадим одружився і в нього навіть син народився. Його дружина також закінчила школу, в якій я викладаю. Порядна й розумна дівчинка, я дуже за них раділа. 

А тут ця гірка звістка. Я плакала кілька днів. Важко збагнути, чому життя найкращих хлопців, цвіт нації забирають вороги. Чому стільки дітей мають втратити батьків, а матері змушені ховати синів. 

Тож коли нам повідомили, що Владислава привезуть, я, як класна керівничка, вирішила зібрати учнів і піти з ними вшанувати пам’ять загиблого Героя. Діти доволі дорослі, вже в 8 класі. Тож я сказала це їм, а батьками не повідомляла. Всі наче відгукнулися. Також я домовилась з вчителями, щоб відпустили дітей з уроків, дали завдання на самостійне опрацювання. 

В день прощання з Владом ми взяли українські прапори й пішли. Учні поводились з розумінням, я розповідала їм про полеглого. Та це однаково був дуже важкий і сумний день для всіх. А вже на вечір на мене чекав неприємний сюрприз. Неочікувано мені подзвонила мама одного учня:

 – А чого це ви без дозволу повели наших дітей на похорон?

 – А що тут поганого? Вони вже дорослі! Самі можуть вирішувати.

 – Ні, не можуть. Вони неповнолітні і в них є батьки. І повірте, я не одна, хто проти таких “розваг”.

Така позиція мені була не зрозуміла і дивна. Наступного дня, окрім цієї мами, до мене прийшло ще дві і одна з них переселенка з Бердянська. Вона з порогу почала кричати.

 – Кто ві такая, чтоб дєтєй с уроков забірать! Оні учіться сюда ходят, а нє дурью маяться!

 – Перепрошую, вшанування загиблого – то “дурь”?

 – Ето моєй дочькє в учьобє не поможет! Кромє того, ана замьорзла, пока в стояла на уліце.

Вони викликали директора і той ще просив вибачення за все це. А мені так гидко було. Що ж ми за люди такі, як поводимось, як звірі. Чому не цінуємо тих, хто віддав життя за нашу свободу. І чому не хочемо вчити цього дітей. От скажіть, а ви що про це думаєте? Бо в мене просто опускаються руки від розпачу.