У Зареччя до мене прийшла жінка, яку я вже п’ять років не бачила на своєму порозі. Тамара Микитівна. У нас її за очі називали «генеральшею».

Того дня прийшла до мене жінка, яку я вже років пять не бачила на своєму порозі. Тетяна Степанівна. У нас у Верхівні її за очі кликали «паніматкою». Не через чоловіка-військового, ні, а через її поставу, через гострий погляд, що різав гірше за лезо, і через гордість, якою можна було б огородити наше село тричі, як тином. Ходила завжди з прямою спиною, підборіддям угору, ніби ступала не по нашій сільській бруді, а по палацовому паркету. І ні з ким особливо не водилась кивне через плече, і розмова скінчена.

А тут стоїть на порозі мого медпункту. Не своя. Спина, звичайно, пряма, але в очах така змучена нудьга. Хустку яскраву на самі брови натягнула, ніби хоче сховатися. Мовчить, поріг переступити не наважується.

Заходь, Степанівно, кажу їй лагідно. Чого в сінях стоїш? Бачу, не за анальгіном прийшла.

Вона зайшла, присіла на табуретку біля печі, руки на коліна склала. Руки завжди були доглянуті, а тепер шкіра суха, у тріщинках, пальці дріжать. Мовчить. Я не поспішаю. Налила їй чаю з мятою та липою, поставила на стіл.

Пий, кажу. Душа зігріється.

Вона взяла чашку, а в очах блиснули сльози. Не покотилися, ні, гордість не пустила, а так і стояли, немов вода у криниці.

Зовсім я самотня, Іванівно, видихнула вона нарешті, і голос був чужий, надламаний. Сили вже нема. Руку от торік вивихнула, не зламала, слава Богу, але болить, лиха година, ані дров принести, ані води. А спину так ломить, що й зітхнути не можу.

І потекла її скарга, як весняний струмок, каламутний та гіркий. А я сиджу, слухаю, ківаю, а сама бачу не її теперішню біду, а те, що було пять років тому. Згадую, як у її хаті, самій охайній у селі, лунав сміх. Її син єдиний, Олег, красунь та робітник, привів наречену. Оленку.

Дівчина була тихий янгол. Олег привіз її з міста. Очі ясні, довірливі. Коса русява, товста. Руки до всякої роботи звиклі, хоч і тонкі. За що вона Олегові сподобалась зрозуміло. А от чому Тетяні не вгодила цього ніхто в селі не міг зрозуміти.

А не вгодила, і все. Від першого дня Степанівна її гризла. Не так сидить, не так дивиться. Борщ у неї, бач, недостатньо червоний, а підлога недостатньо чисто вимита. Компот зварить «цукру перевела, марнотратниця». Городину прополе «всі кропиву на щі вирвала, безрука».

Олег спочатку заступався, а потім здався. Він же був мамин синок, все життя під її крилом. Кидався між ними, як осиновий лист на вітрі. А Оленка мовчала. Тільки худнула та блідла з кожним днем. Я її якось біля криниці зустріла, дивлюся а в неї очі на мокрому місці.

Що ж ти, доню, питаю, терпиш?

А вона мені так гірко усміхнулася:

А куди ж мені дітися, тіто Іро? Люблю його. Може, звикне вона до мене, змилується

Не змилувалась. Останньою краплею стала стара вишита скатертина, яку ще мати Тетяни робила. Оленка її пранням трохи зіпсувала узір полиняв. Ох, що тоді було Крику стояло на всю вулицю.

Тієї ж ночі Оля й пішла. Тихо, без слів. Олег зранку як з ланцюга зірвався, шукав її, а потім прийшов до матері, очі сухі, страшні.

Це ти, мамо, тільки й сказав. Ти моє щастя згубила.

І теж поїхав. За чутками, знайшов свою Оленку в місті, одружились, донечка в них народилася. А до матері ні ногою. Ні листа, ні дзвінка. Ніби відрізало.

Тетяна спочатку хорохорилась. «І слава Богу, казала сусідкам. Не потрібна мені така невістка, а син, мабуть, не син, коли проміняв матір на спідницю». А сама раптом постаріла, зівяла. У своїй хаті, чистій, як операційна, лишилася сама-самісінька. І ось тепер сидить переді мною, і вся її гордість, вся паніматчина стать, облетіла, як луска з цибулі. Залишилася тільки стара, хвора, самотня жінка. Бумеранг же не зі зла летить він просто повертається туди, звідки його запустили.

І нікому я не потрібна, Іванівно, шепоче вона, а по щоці повзе перша, скупа сльоза. Хоч у петлю лізь.

Гріх таке казати, Степанівно, відповідаю суворо, а саму жалость душить. Життя дано, щоб жити, а не щоб у петлю. Давай я тобі укол зроблю, спина відпустить. А там побачимо.

Зробила укол, розтерла спину пахучою маззю. Вона ніби трохи ожила, плечі розпрямила.

Дякую тобі, Іванівно, каже. Не сподівалась я від когось доброти діждатись.

Пішла вона, а в мене на серці камінь. Лікую я лікую, а є хвороби, від яких нема ні пігулок, ні уколів. Хвороба ця самотність. І лікується вона тільки іншою людиною.

Кілька днів я думала, нудилась. Душа не на