сказала жінка, яку я щиро кохав, пограбувавши

Мені 67. Колись мав усе – бізнес, будинок біля Києва, поїздки за кордон, друзів, які тепер здебільшого в санаторіях або на кладовищі. Дружина пішла ще 10 років тому. Не витримала мого характеру, як казала. А я просто звик командувати, не питати дозволу. Так жив і не нарікав – до тієї зими, коли зустрів Валентину.

Їй було 40. Худорлява, темне волосся, очі кольору осіннього неба. Дві доньки – 12 і 15 років. Я тоді подумав: “Молода, але розумна. Може, ще не все для мене закінчено”.

Познайомилися на благодійному вечорі. Вона працювала в одному фонді, прийшла збирати гроші для дитячого будинку. А я – просто показати, що не скупий старий. Пам’ятаю, як вона підійшла й тихо сказала:

– Ви, здається, Михайло Андрійович? Я читала про ваш бізнес. Ви щедрий чоловік.

Я засміявся:

– Щедрий – коли є для кого.

З того вечора почалось. Кава, вечері, поїздки на море. Я купив їй машину – не нову, але гарну. Потім – квартиру, “для дітей”. Валя плакала й казала:

– Ти надто добрий.

– Просто хочу, щоб ти не почувалася залежною.

Незалежною… Смішно тепер згадувати.

Ми почали жити разом. Вона принесла у мій дім життя – запах кави, дитячий сміх, безлад на кухні. Мені це навіть подобалося. Я вже майже сказав їй:

– Давай офіційно, я хочу, щоб ти стала моєю дружиною.

Та не встиг. Одного дня мені стало погано просто за сніданком. Серце. Лікарня, крапельниці, апарат, який пищить біля голови. Валя приходила щодня, тримала за руку, говорила:

– Не лякай мене, старий. Я без тебе не впораюсь.

Я повірив. Виписали. Навіть почав мріяти про весілля – тихе, без пафосу. Та коли знову підняв це питання, вона відвернулася й сказала холодно, як чужа:

– Михайле, ти добрий, але я не готова. Не хочу бути медсестрою. Мені не потрібен чоловік, за якого треба хвилюватися, як за третю дитину.

Я сів мовчки. Потім тільки тихо спитав:

– То для чого це все було, Валю?

– Ми просто жили. Було добре, поки було.

Через тиждень я побачив, що зняла з моєї карти 50 тисяч. “На ремонт дитячої кімнати”. Потім ще. Потім зникла.

Я подзвонив:

– Ти хоча б скажи, навіщо? Я б і так дав.

– Ти ж багатий. Не збіднієш.

– Та не в грошах справа, жінко! Я ж тобі серце віддав, а ти його в ломбарді здала!

Валя кинула слухавку. Зараз мій дім знову тихий. Лише годинник цокає, і запах її парфумів іноді здається примарою. Я вже розумію: Валя любила не мене, а життя, яке поруч зі мною виглядало легшим.

А я дурень старий, просто хотів кохати ще раз.

Що б мені порадили?